Лімборський І.В.
ЄВРОПЕЙСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: НАЦІОНАЛЬНЕ І ГЛОБАЛЬНЕ У ПРОСТОРІ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ
Глобалізація, яка охопила різні у культурному плані країни, поставила перед окремими європейськими літературами низку складних і неоднозначних за своїми наслідками проблем. Змінюються не лише моделі репрезентації національних літератур, які донедавна претендували на роль „світових”, а й суттєво трансформується уявлення про „включеність” культурних традицій у річище світового письменства. Водночас переглядається і механізм „залучення” письменника до європейського і ширше - світового літературного канону. Спроби деяких відомих літературознавців бодай пунктирно визначити межі канонічності, як це, приміром, зробив Г.Блум у своїй широковідомій праці „Західний канон: книги і літературні школи епох” („Western Canon: the Books and School of the Ages”, 1994), натикаються сьогодні на вповні зрозумілі контраргументи представників мультикультуралізму і постколоніальної критики, які виступають з вимогами не тільки нагально переглянути критерії канонічності, а й взагалі пропонують відмовитися від застарілого, з їхньої точки зору, стереотипу – вписувати письменника у рамки певного канону. Дедалі більше лунає голосів з боку представників тих національних літератур, які зазнали „колоніальної травми”, а відтак до сьогодні не можуть претендувати на роль світових. До того ж останнім часом активно дискутується висунута одним з найяскравіших представників постколоніальної критики Г.Бгабгою ідея „культурної гібридності”, в якій убачають панацею від крайнощів світової глобалізації і можливе втілення ідеальної моделі посткультури. Жодна з літератур, передусім західноєвропейських, сьогодні вже не може претендувати на роль універсальної й відтак остерігається говорити від імені „цивілізації взагалі” і видавати своє приватне, партикулярне за всезагальне або всесвітнє.
Усе вищесказане покладає особливу відповідальність на літературознавців, які все ще активно користуються термінами „світова література” (Weltliteratur) і „європейська література”. І хоча, здавалося б, сьогодні вже остаточно науковий загал відмовився від тенденційної європоцентристської моделі літературної історії [7, 8 - 15], глобалізація все ж таки неодмінно повертає нас до раціонально витлумачених дихотомічних матриць - сильна/слабка, відкрита/закрита культура, що, звичайно, аж ніяк не сприяє плюралізації поглядів на літературні явища в історичній перспективі. Іноді протидія неоуніверсальним цінностям глобалізації нагадує, за словами П.Бергера, „картину культурного землетрусу, поштовхи якого відчуваються практично у всіх регіонах світу” [1, 17].
Специфіку цих процесів, напрямок їхньої динаміки деякі дослідники схиляються бачити в особливостях світового упорядкування після Холодної війни. Саме вона значною мірою і визначила картину глобалізації початку ХХІ ст., заклавши підґрунтя тих небезпек і тривог людства, яке відчуває на собі деструктивність глобальних змін. Роберт Кокс, зокрема, зазначає щодо цього: „Як тільки завершилася Холодна війна, стала очевидною культурна розмаїтість людства, і неореалізм утратив свою монополію на пояснення світу. Крайності Холодної війни зумовили крайності глобалізації: приходить усвідомлення гомогенізації економік і культур, де на першому місці конкурентна спроможність на глобальному ринку товарів та засобів масової комунікації. Як ідеологія, глобалізація – ця крайня форма відчуження: щось, створене людьми, стає тим, що має необмежену владу над ними” [11, 1].
Власне небезпека проекту глобалізації проглядає уже в самій стратегії – порівнювати так звані „сильні” країни щодо їхніх економічних і культурних потенціалів, а вже потім прикладати вироблені критерії до країн, яких традиційно вважають „слабкими”. Це значною мірою і визначає „лінії розломів” між основними світовими цивілізаціями, - ідея, яку теоретично обґрунтовує у своїх працях С.Гантінгтон [3, 11]. Причому особливо наголошується дослідником на тому, що „зіткнення цивілізацій” (clash of civilazations) означає передусім протистояння різних культур.
В оцінці великого значення культур у поширенні постіндустріального капіталізму у світі близький до Гантінгтона і його опонент Ф.Фукуяма, який, щоправда, не схильний бачити трагічних перспектив у конфліктах між цивілізаційними полюсами світу. Висуваючи ідею культури як однієї з основоположних констант, що потужно сприяє економічного розвою будь-якої країни за часів глобалізації, цей дослідник вважає, що „розвинені країни слід порівнювати лише з іншими розвиненими країнами” [10, 43]. Іншими словами, „урбаністичний модернізм”, який асоціюється передусім із західною культурною парадигмою, й ідеологічно обгрунтований уже за доби європейського Просвітництва, все ще залишається показовою рисою західної культурної свідомості, яка ще відтоді, тобто з ХVІІІ ст., намагалася поширити свої культурні впливи на маргінальну периферію Європи. Сьогодні ця теза обертається процесами поступової універсалізації і навіть уніфікації різних культурних ареалів Європи, що підтверджує наявність стратегічної мети морфології людської культури, котру О.Неклесса висловив наступним чином: „Світ людей у всіх своїх трансформаціях і проектах прагне все ж до своєрідної ікономії – втілення повноти свого зразка при збереженні динамічної цілісності, яка, власне, і є його історією” [6, 28]. Ідеальний зразок, зрозуміла річ, бачиться переважно на Заході, який і визначив креатині лінії самого процесу глобалізації.
Постмодерність рішуче підірвала уявлення про усталені стереотипи старих форм комунікації між окремими національними літературами. З’являються новочасні наративи глобалізації, які все ще претендують на втілення колишнього просвітницького проекту – приведення людства до однієї раціонально побудованої системи, яка постане на основі традиційних європейських демократій та уламках колишнього соціалістичного табору. Саме ці процеси можуть активно посприяти глобальному поширенню капіталізму у його найновітніших формах та закладуть основи для впровадження нових інформаційних технологій. Виникає нова символіка корпоративної риторики, яка часто асоціює – і не безпідставно – глобалізацію як нову мову або навіть наратив влади. Природно, що за таких обставин постає закономірне запитання: що представляє собою сьогодні „європейська література”?
Безперечно, це питання виходить далеко за рамки однієї національної літератури і вимагає теоретичного осмислення не тільки сьогоднішнього стану європейської культури, а й заглиблення у витоки тих процесів, які стимулювали появу самого терміну „європейська література”. Французькі компаративісти Д.Суйлер і В.Трубецькой сьогодні говорять щодо цього про нову якість „поєднання” національних художніх дискурсів окремих європейських країн, – якість, яка здатна створити нову спільність: „Європейська література – термін, до якого часто звертаються, і він є, безперечно, основоположним: сучасному читачеві тут слід уважно все оцінювати. Кожна література грає на своєму інструменті, але разом вони створюють спільну мелодію. Щоправда, цей термін спонукає взагалі до відповіді на питання: що таке література?” [13, XIV]. І, власне, вже тут з’являються підстави для численних дискусій і навіть культурних тривог, які змушують нас заглиблюватися в саму природу художньої літератури. Зазначаючи, що термін „література” в європейських мовах доволі недавній (він датується мало не ХVIII ст.), Ц.Тодоров, спираючись на постструктуралістський підхід до художнього тексту, вважає, що можна „будь-який текст читати як „літературний”: питання його істинності не поставатиме, тому що він сприйматиметься як літературний, а не навпаки” [9, 9]. Власне вже постмодернізм як європейський, так і американський продемонстрував хитку межу між різними текстуальними площинами літературних/нелітературних текстів у плані референції, де губляться зв’язки між знаком і предметом, а знак відсилає не до реальності, а до іншого знаку. В результаті постає феномен гіперреальності, в основі якої численні симулякри як символічні „замінники” реальності, на чому особливо наголошував Ж.Бодрійяр. Показовими тут є твори У.Еко, М.Павича, К.Воннегута, Д.ДеЛілло, Т.Пінчона. Власне це ставить нове принципове запитання – чи існує „література” як факт світової (європейської) культури чи йдеться лише, за словами того ж Ц.Тодорова, про „типологію дискурсів”, яка має домінувати при визначенні опозиції – література і нелітература? [9, 20]. Словом, друга складова словосполучення „європейська література” – „література” - сьогодні стає предметом серйозних теоретичних розмірковувань і сумнівів, що не може не позначитися на розумінні й усвідомленні хисткості та нестабільності самого терміну.
Щоправда, в історії світового літературознавства здійснювалися авторитетні спроби зберегти уявлення про європейську літературу як про специфічну культурну єдність, яка має низку визначальних типологічних характеристик. Для Е.Курціуса це наявність для літератур європейського регіону генетично спільного коріння: вони постали на підставі двох культурних складників - антично-середземноморського і сучасного західного. Це і зумовило характер подальшого розвою європейської літератури у напрямку розбудови спільних для окремих національних літератур жанрових систем, типології сюжетів, відповідних стильових форм та їхньої закономірної зміни в процесі еволюції. Щоправда, і цей видатний німецький дослідник небезпідставно при цьому зазначав: європейська література – „одностайність, яка, якщо розділити її на пласти, одразу ж ховається” [4, 24].
Явище культурної фрагментації – глобальна ознака і один з найскладніших парадоксів „зближення світів” початку ХХІ ст. Словом, момент, про який писав Е.Курціус, - момент розділення європейської літератури на „пласти” відбувається сьогодні надзвичайно швидкими темпами. Іноді це відбувається у напрямку включення в неї „інших” голосів, які від епохи Просвітництва сприймалися з європоцентристської перспективи як віддалена периферія європейського літературного життя. Йдеться, наприклад, про літератури слов’янського регіону, у деяких з яких спостерігалося не лише хронологічне „запізнювання” на тлі західних, а й не так явно виражений зв’язок зі спадщиною античності, а також так звана „неповнота” стильових потоків. Тим більше, що перед деякими з цих літератур, серед яких можна назвати сербську, словенську, болгарську й українську, тривалий час, принаймні у ХVIII – першій половині ХІХ ст., не поставало завдання: надолужити наявний „розрив” між ними й іншими літературами, які донедавна називали „розвиненішими”. Актуальнішою виявилася проблема надто далека для західноєвропейських літератур, - вони мали довести існування свого національного літературного дискурсу як цілком суверенного і незалежного, який спроможний відбивати у художньому слові життя своєї національної спільноти. Не було тут надмірного захоплення європоцентристськими стандартами раціоналізму і раціоцентризму, а також склалося обережне і помірковане ставлення до західноєвропейського досвіду у його крайніх виявах. Це, наприклад, вилилося у надзвичайно суперечливу рецепцію таких явищ західноєвропейських літератур, як руссоїзм і вольтер’янство [5, 41 – 43, 96 – 103], причому іноді навіть не акцентувалася принципова різниця між цими двома течіями європейського Просвітництва. В українського поета початку ХІХ ст. П.Білецького-Носенка, наприклад, у поемі „Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина” і Руссо, і Вольтер опинилися у пеклі, де мали надзвичайно жалюгідний вигляд.
Природно, що ці літератури за доби глобалізації одержують новий шанс щодо свого включення у парадигму „європейських літератур” на паритетних правах з тими літературами, які донедавна, як вважалося, перебували в авангарді художнього поступу. Хоча при цьому і лунають голоси про те, що „розширення канону” насправді означає його деструкцію” [2, 12]. Але постмодерністське „перевертання ієрархій” передбачає саме процеси деструкції канону! Реабілітація раніше „замовчуваних” культурних голосів, в яких за кілька століть склалося уявлення про їхню „неповноту” (як про це, наприклад, писав Д.Чижевський стосовно української літератури: „неповна” нація здатна створити лише „неповну” літературу), стимулює до перегляду культурної карти Європи у напрямку до включення в неї „інших” культурних масивів. У результаті можливі процеси формування нових діалогічних форм спілкування всередині європейських літератур, змінюються погляди на їхню історію. „Зони контактів” між різними літературами сьогодні не тільки радикально переосмислюються, а й виробляються нові методологічні підходи до їхньої оцінки, передусім зорієнтовані на компаративізм з його інтегральним інструментарієм. Адже цілком зрозуміло, що рівень взаємодії між такими літературами, як французька (англійська або німецька) і українська (сербська, словенська, болгарська) істотним чином відрізняються від тих, які спостерігалися всередині між згаданими західноєвропейськими літературами. Водночас такі літератури, як польська і російська, вже за часів Просвітництва фактично вирішили своє надзавдання – подолати історико-культурний розрив між ними і західноєвропейськими літературами. А це власне порушує питання про можливість різних шляхів слов’янських літератур, за допомогою яких вони утверджувалися у світі.
Щоправда, в цьому плані і західноєвропейські літератури не створюють якусь принципову цілісність і єдність і не завжди підпорядковуються спільним для них законам художнього розвитку. Серед них також спостерігається процеси хвилеподібного „запізнювання”, „надолужування втраченого”, „вирівнювання” за певним зразком. Показовою в цьому плані може бути німецька література, яка внаслідок історичних причин, за словами Е.Курціуса, „ніколи не спромоглася змагатися з літературами романського світу. Її година пробила за Гетевої доби. Доти вона приймала опромінення ззовні, однак сама нічого не випромінювала” [4, 44]. Звернення до доби пізнього європейського Просвітництва і до постаті Гете з боку літературознавця виглядає цілком закономірним, якщо пригадати, що у першій половині ХVІІІ ст. у Німеччині пріоритетними напрямами були бароко разом зі „старим” класицизмом, що засвідчувала собою творчість Й.Гюнтера, Б.Г.Брокеса і Ф.Гагедорна.
Уже сьогодні зрозуміло, що незабаром постане проблема „виживання” окремих національних літератур як самодостатніх і цілісних культурних організмів. За доби глобалізації якнайбільше заявляє про себе „страх впливу” (як його тлумачить Г.Блум), який не тільки стимулює до створення оригінальних культурних шедеврів, а й призводить до етноцентричної замкнутості і захисного націоналізму. Особливо це актуально, скажімо, для української літератури, щодо якої до сьогодні не вщухають наукові полеміки навколо літературного канону, що супроводжується низкою проблем, породжених до кінця історично нерозв’язаною проблемою культурної ідентичності.
Важливою ознакою європейської літератури є уявлення про її окремий індивідуальний образ (Gestalt), над яким тяжіє спільна для окремих національних літератур доля (Geschicks). Проте це ще не означає радикальної відмови за доби глобалізації від національних форм метаповістування, які сьогодні породжують нові глобальні тексти і контексти, зумовлюють тектонічні зрушення в специфіці художніх дискурсів, де з усією очевидністю заявляють про себе впливи „масової літератури”, виокремлюються проблеми новітньої посткультурної ідентичності, „історичної травми” (як для європейських країн, які мали колоніальне - як, приміром, Болгарія у ХVIII ст. - чи напівколоніальне, як от Україна, минуле), глобального терору, а також виникають нові типи дискурсів, породжених інформаційними технологіями, такі, як кіберкультура (cyberculture). За таких трансформацій особлива роль покладається на реципієнта – читача, якого за доби глобалізації та мультикультуралізму можна уявити як „людину пограниччя”, культурного індивіда, який свідомо грає багатьма ідентичностями і має щасливу можливість багатомірного бачення себе та оточуючого світу” [8, 20]. Власне кажучи, в його свідомості і може „закріпитися” цей мінливий і значною мірою динамічний образ „європейської літератури”, який сьогодні репрезентує розмаїту палітру національних дискурсів з пріоритетністю „інаковості” як константи художнього мислення, де немає місця для поділу літератур на більш або менш розвинені, „повні” або „неповні”, центральні або маргінальні.
У цілому глобалізацію у її стосунку до європейських літератур не можна оцінити однозначно за негативною чи позитивною шкалою. Вона містить у собі одночасно і надію, і відчуття небезпеки хоча б через те, що той, хто буде активно протистояти впливам глобалізації ризикує в результаті опинитися на задвірках європейського культурного життя. Проте існує небезпідставна надія на те, що глобалізація не призведе до суцільної гомогенізації – це означало б крах європейської літератури, а буде розвиватися динамічно, відкриваючи шлях для більшої розмаїтості та багатополярності у розумінні художніх процесів в історії Європи. Приймаючи до уваги той факт, що навіть сьогодні деякі європейські літератури не готові до контремісії – поширення свого культурного впливу по всьому світу, залишається також і надія, що історія літератур європейських країн буде сприйматися незабаром не як єдиний „шаблон”, а як наявність багатоликого культурного простору, в якому національне розмаїття залишиться типологічною ознакою такої культурної єдності, яка власне і складає саме поняття „європейська література”.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Бергер П. Культурная динамика глобализации // Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире /Под ред. П.Бергера, С.Хантингтона. – М.: Аспект Пресс, 2004. – С.8 -24.
2. Блум Г. Західний канон. Книги на тлі епох. – К.: Факт, 2007. – 720 c.
3. Гантінгтон С.П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. – Львів: Кальварія, 2006. – 472 с.
4. Курціус Е. Європейська література і латинське середньовіччя. – Львів: Літопис, 2007. – 750 c.
5. Лімборський І.В. Європейське та українське Просвітництво: незавершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм. – Черкаси: ЧДТУ, 2006 . – 343 c.
6. Неклесса О. Ordo Quardo – четвертий порядок: пришестя постсучасного світу // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ: Альма-матер; Знання, 2002. – С.26 – 49.
7. Перкінс Д. Чи можлива історія літератури? – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія, 2005. – 152 с.
8. Тлостанова М.В. Проблема мультикульутрализма и література США конца ХХ века. – М.: ИМЛИ РАН, „Наследие”, 2000. – 440 с.
9. Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2006. – 162 с.
10.Фукуяма Ф. Великий разрыв. – М.: АСТ, Ермак, 2004. – 476 с.
11.Cox Robert W. Civilizations and the Twenty-First Century // Globalization and Civilizations / Ed. by M.Mozaffari. – London & New York, 2002. – P.1 – 23.
12.Haquette J.L. Lectures Européennes: Introduction à la Pratique de la Littérature Comparée. – Rosny-sous-bois: Bréal, 2005. – 254 p.
13.Souiller D., Troubetzkoy W. Littérature compareé. – Paris: Presses Universitaires de France, 1997. – 788 p.
Лімборський Ігор Валентинович,
доктор філологічних наук,
професор
|
