Лімборський І.
WELTLITERATUR ЗА ДОБИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ: ПОШУКИ
НОВОЇ ПОСТКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
“Weltliteratur” або „світова література” – термін, який уперше використав Й. Гете у розмові зі своїм секретарем Й. Еккерманом 31 січня 1827 року, наголошуючи на тому, що людство „вступає в епоху світової літератури, і кожний повинен сприяти її появі” [19, 221]. Згодом Гете повернувся до нього 1829 року у невеличкій за обсягом праці під назвою „Подальше про світову літературу”. Показово, що саме це словосполучення стало каменем спотикання багатьох компаративістичних досліджень - аж до того історичного факту, що поступово трапилася підміна понять, особливо у середині ХХ ст. Замість „світової” компаративісти, особливо з країн колишнього соціалістичного табору, почали послуговуватися іншим терміном – „всесвітня література” [7, 33 - 36]. Уже тоді визначилася основна, хоча доволі умовна й приблизна, стратегія розрізнення цих понять. Якщо йшлося переважно про літератури європейського регіону, які мали світове значення, то використовувався, як правило, термін „світова література”. Коли ж говорилося про сукупність усіх відомих літератур у світі, причому представлених різними континентами, расами і релігійними ментальностями, то у цьому випадку послуговувалися терміном „всесвітня література”[13, 69 - 71].
Було б перебільшенням стверджувати, що поняття „світової”, „всесвітньої”, „загальної” літератури виявилося абсолютно новим для культурної думки перших десятиріч ХІХ ст. Йдеться насамперед про результати просвітницького типу раціональної рефлексії, що тяжіла до виведення універсальних, всезагальних формул і законів як людського існування, так і самого феномену людської культури. Фактично саме до цих понять активно рухалися вже попередники Й. Гете – Й. Гердер у своїй концепції органічності і навіть форумності різних національних культур, що власне і заклало основи концепції про єдність та розмаїття культурно-історичного процесу, а також і молодші сучасники Гете початку ХІХ ст. - німецькі романтики. Останні спробували осмислити своєрідність національних культур в аспекті динамічної взаємодії окремих індивідуальних культур та загальнолюдської літератури, власне світової, як надісторичного явища.
Сьогодні за доби глобалізації запропоновані підходи виявляються далеко недостатніми для з’ясування ролі й місця поняття „світова література”. Тим більше, якщо це стосується її вивчення в перспективі постсучасної компаративістики. Сьогодні ми є свідками „розмивання” кордонів Weltliteratur: канон постійно розхитується зсередини, зважаючи навіть на те, що від самого початку він був хисткий і нестабільний. В умовах постмодерного децентрування будь-яких канонів, перегляду парадигми „культурних шедеврів”, пошуку нових культурних „альтернатив”, зміщення акценту з „центру” на „периферію”, поширенням мультикультуралізму з його увагою до „замовчуваних голосів” взагалі постає цілий ряд концептуальних запитань. Чи існував взагалі феномен світової літератури? Можливо, це є умоглядне, штучне утворення, породжене просвітницьким розумом з його необмеженою й оптимістичною вірою в універсальність космополітичних духовних та естетичних цінностей? Іншими словами, чи не є словосполучення „світова література” одним зі славнозвісних симулякрів, про які з такою дошкульною постмодерністською іронією писав Ж.Бодріяр, натякаючи на симулятивний характер будь-яких людських визначень та понять внаслідок „ліквідації всіх референцій”, тобто розриву зв’язку між реальним явищем та його концептом [3, 6 - 7]. Якщо ж дійсно феномен світової літератури існує, то що є критерієм, визначальною ознакою при визначенні релевантності феномену світової літератури, які твори та за якою ознакою слід залучити якщо не до „шедеврів”, то принаймні до переліку в академічних історіях наднаціональних літератур, а які з них все ж таки змушені залишатися на маргінальних берегах літературного процесу? Пригадаймо тут для прикладу, з якою складністю формувалися програми з вивчення зарубіжної літератури для середніх шкіл України.
Постсучасний спосіб наукової дискурсії дає багатьом слов’янським літературам новий шанс для самоутвердження на карті глобалізованої Європи. Не можна не погодитися з висловленою М. Тлостановою думкою: „Світова література більше не розглядається у чарунках окремих національних традицій, але скоріше крізь призму тих чи тих глобальних, з точки зору постколоніалістів, культурних, політичних, психологічних впливів, закономірностей, понять – наприклад, таких як „історична травма”, рабство, терор, вигнання, бездомність, втрата культурної ідентичності” [15, 7]. Як це не парадоксально, але можна стверджувати, що процеси світової глобалізації дають важливу перспективу для української літератури, над якою від другої половини ХVІІІ ст. нависає комплекс „меншовартості” або, використовуючи термінологію Д. Чижевського, „неповноти”, а говорячи сучасною термінологією, „колоніальної травми”. І хоча тут приховуються суттєві небезпеки - глобалізація так чи так намагається нехтувати поняттями автохтонного, національного, вона „мирно” нав’язує свої пріоритети тим країнам, яких прийнято вважати відносно „слабкими” (П. Бергер), - за наявної тенденції до визнання „інших голосів”, плюралістичності культурної парадигми, перефразовуючи М.Бахтіна, поліфонізмі національних художніх дискурсів кожний з них має сьогодні право бути вписаним у Weltliteratur на рівних засадах з іншими, за якими визнавалася донедавна пріоритетність „більш впливових”.
Новий посткультурний глобальний проект закономірно вимагає нового методологічного інструментарію для з’ясування самої сутності поняття „Weltliteratur”, хоча вже сьогодні цілком очевидно, що далеко не останню роль тут будуть відігравати компаративні дослідження. Загострення протиріччя між проблемою фрагментації окремих національних літературних парадигм і власне самою глобалізацією навряд чи зможе суттєво вплинути на процеси „зближення світів” початку ХХІ ст. Очевидно також, що багатополюсність нового світового упорядкування дозволяє раніше замовчуваним культурним „голосам” заявити про себе, формує нову єдність шляхом нового осмислення культурного розмаїття, співвідношення та поєднання культур та субкультур. Особливо це актуально для української літератури, яка завжди виявляла потенційну гнучкість й особливу динаміку щодо засвоєння розмаїтого дискурсу європейських і світових впливів, демонструвала оригінальну модель їхньої репрезентації в межах власної культурної парадигми. Відтак проблема Weltliteratur сьогодні постає у специфічному ракурсі проблеми стереоскопічності, багатоголосся постсучасних реалій глобалізованої культурної свідомості, приймаючи, щоправда, до уваги стан „культурної тривоги” за долю національних, автохтонних художніх цінностей та надбань.
(Зі скороченнями. Повний текст у часопису "Слово і час". - 2008. - № 60
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Ауэрбах Э. Филология мировой литературы // Вопросы литературы. – 2004. – Сентябрь – октябрь. – С.123 – 139.
2. Бергер П.Л. Культурная динамика глобализации // Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире /Под ред. П.Бергера, С.Хантингтона. – М.: Аспект Пресс, 2004. – С.8 – 26.
3. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К.: Основи, 2004. – 230 с.
4. Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. – Львів: Кальварія, 2006. – 474 с.
5. Гете Й.В. Дальнейшее о всемирной литературе // Гете Й.В. Собрание сочинений: В 10 т. – М.: Художественная литература, 1980. – Т.10. Об искусстве и литературе. – С.415 – 418.
6. Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.3. – 704 с.
7. Дима А. Приниципы сравнительного литературоведения – М.: Прогресс, 1977. – 230 с.
8. Жост Ф. Порівняльне літературознавство як філософія літератури. Нариси з порівняльного літературознавства // Слово і час. – 2007. - № 5. – С.30 - 44.
9. Квітка-Основ’яненко Гр. Твори: У 8 т. – К.: Дніпро, 1970. – Т.6. – 460 с.
10. Крістева Ю. Самі собі чужі. – К.: Основи, 2004. – 262 с.
11. Лімборський І. Європейське та українське Просвітництво: незавершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм. – Черкаси: ЧДТУ, 2006. – 364 с.
12. Неклесса О.І. Ordo Quardo – четвертий порядок: пришестя постсучасного світу // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика /Укл. Кононов І.Ф., Бородачов В.П., Топольсков Д.М. – Луганськ: Альма–матер – Знання, 2002. – С.26 - 48.
13. Неупокоева И. Г. Всемирная литература // Литературный энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – C.69 – 71.
14. Саїд Е.В. Орієнталізм. – К.: Основи, 2001. – 511 с.
15. Тлостанова М.В. Проблема мультикультурализма и литература США конца ХХ века. – М.: ИМЛИ РАН, „Наследие”, 2000. – 400 с.
16. Томпсон Е.М. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К.: Основи, 2006. – 368 с.
17. Ушкалов Л. Українська ідея Євгена Гребінки // Ушкалов Л. Сковорода та інші. Причинки до історії української літератури. – К.: Факт, 2007. – С.266 - 311.
18. Фукуяма Ф. Великий Разрыв. – М.: Асt, Ермак, 2004. – 420 с.
19. Эккерман И.П. Разговоры с Гете. – Ереван: Айастан, 1988. – 672 с.
20. Comparative Literature (Special Issue: Globalization and World Literature). – 2004. – Vol.41. – No 1. – 230 p.
21. Curtius E.R. Die französische Kultur: Eine Einführung. – Berlin, Leipzig, 1930. – 130 s.
22. Histoire Générale des Littéraire. – Paris: Librairie Aristide Quillet, 1968. – V.2. – 845 p.
23. Jauss H.R. Historia literatury jako prowokacja. – Warszawa: Wydawnictwo IBL, 1999. – 236 s.
24. Remak H. Comparative Literature, its Definition and Function // Comparative Literature: Method and Perspective. – Carbondale, Il.: Southern Illinois University Press, 1961. – P.3 - 37.
Лімборський Ігор Валентинович,
д.філол. н., професор кафедри
теорії і практики перекладу та компаративістики
Черкаського державного технологічного університету
| 